Кулінські

Родове дерево

Повне родове дерево можна переглянути тут


Один з найдавніших, найбільш розгалужених та  знатних капустинських родів, відомий понад двісті років як Кулінські, раніше записувався трохи по іншому. В полкових ревізіях 1726-32 років зустічаємо імена пяти Куліненків (саме так звалися тоді чоловіки даного роду): можних ґрунтових козаків Івана, Гната та Михайла, а також убогих малоґрунтових Павла та Грицька. Перші троє між собою рідні брати, як і другі двоє. А от ким доводилися один одному їхні батьки сказати поки-що важко. Починаючи з ревізії 1737 року Грицько у списках уже не зустрічається, а в 1750-му не знаходимо і Павла. Жодних слідів цієї сім’ї  немає і в списках мешканців Капустинець, складених у 1767-68 роках у рамках Генерального опису Лівобережної України (Румянцевського).

З трьох більш заможних Куліненків родова лінія  продовжується у двох:  Івана та Михайла, притому, якщо у першого лише один син (Петро) створив власну сім’ю, то у другого таких виявилося троє (Василь, Федір та Данило). Ця тенденція продовжилась і надалі, в результаті переважна більшість нині сущих у всьому світі «капустинських» Кулінських, складають саме нащадки Михайла.

З Румянцеського опису видно, що рід Куліненків був на той час найбагатшим у селі. Вони мали двір на 14 хат, з яких

изб хозяйских 6 з сенцами и коморами рублеными, подсуседческих 8 с коих четыре рубленые з сенцами и хижинами плетеными, а четыре плетеные з сенцами тоже и хижинами плетеными.

Перелік господарських будівель має такий вигляд:

надворных комор 6 рубленых, а сед(ь)мая небольшая  близ избы пристроеная, хижин 2 сараев 12 сажей рубленых 4 клунь для хлеба 3.

Брати володіли 209-ма нивами «на 541 день пахоты», з яких 165 дісталися у спадок, а 44 були куплені ними, 15-ма лісами і гаями, садом, чотирма ставками і такою ж кількістю вітряків, а також двома пасіками.

Вперше варіант прізвища Кулінський зустрічається в метричній книзі за 1787 рік, де записано, що 14 березня помер син у «сотенного писаря Ісая Кулінського». У сповідних розписах за наступний 1788 рік половина прихожан цього роду записані як Кулінські, а половина (в тому числі і той же Ісай Федорович – як Куліненки). Вочевидь, зміна прізвища була пов’язана з так званими «пошуками дворянства».

На початку 80-х років   українська шляхта отримала такі ж права місцевого самоврядування, як і російські дворяни, а селянам було заборонено вільно переходити від одного  землевласника до іншого. Таким чином козацька старшина, яка до цього використовувала працю відносно вільних посполитих, тепер перетворювались на поміщиків. Це супроводжувалося масовим перейменуванням старих старшинських звань на нові російські чини. Видана у 1785 році жалувана грамота дворянству, яка поширювалася і на територію України, відкрила греблю потоку бажаючих отримати дворянські права. Щойно створені губернські комісії дворянських депутатських зборів приймали на розгляд заяви, підкріплені документами, які могли б підтвердити обґрунтованість претензій на привілейований стан.

До дворянських родовідних книг записували на підставі грамот російських царів, чи польських королів на шляхетство, за старшинські чини попередньої служби. В якості доказів приймалися гетьманські універсали на маєтності, купчі кріпості, виписки із актових книг та інші документи, якими закріплювалися ті, чи інші майнові права та привілеї. Коли ж таких документів відшукати не вдавалося, то аргументом могли бути письмові свідоцтва 12 «безсумнівних» шляхтичів про дійсно шляхетське походження того чи іншого роду.

Рахунок шукачів ішов на десятки тисяч. Далеко не всі з першого разу отримували позитивний висновок комісій. Але ще більше кандидатів, уже затверджених комісіями, «бракувалися» Герольдією - державною структурою, яка затверджувала рішення згаданих комісій та завершувала процес введення до дворянського стану нових осіб.

Протягом чотирьох десятиліть тривав процес боротьби української знаті за визнання обґрунтованості своїх претензій на дворянство. Врешті-решт 20 березня 1835 року вийшов Указ Сенату, згідно якого право на отримання потомственного дворянства визнавалося за всіма генеральними старшинами, полковниками, полковими обозними, осавулами, хорунжими, та писарями, сотниками, військовими та бунчуковими товаришами, з чинів генеральної артилерії – за осавулами, хорунжими та отаманами, а з «цивільних» посад – за підкоморними та земськими суддями та підсудками за умови якщо всі ці чини були отримані ще за часів існування гетьманського правління. Усі ж, хто до 1 січня 1839 року не зможуть надати відповідних доказів на потомственне дворянство та не отримають дворянства особистого, повертаються до козацького стану із забороною іменуватися дворянами, хоча і не позбавляються права у подальшому доводити своє дворянство.

Отож усі ці обставини відігравали помітну роль у житті Куліненків-Кулінських наприкінці ХУІІІ – на початку ХІХ століть. Першим, про чиє дворянство є запис у документах, був Йосип Васильович. У «Іменному списку дворян Переяславського повіту 1794р.» він записаний корнетом. Вказано, що його дружина Ірина – дворянська  дочка і вони мають селян «обоего пола 25 душ». Цілком можливо, що подібний запис був і в такому ж списку за 1790 рік, але той документ зберігся не повністю. Порівняння ж збереженої його частини з аналогічними даними 1795р показує, що вони відрізняються лише відповідною різницею віку записаних дітей.

У сповідному розписі 1803 році всі Кулінські (Куліненком не записаний жоден прихожанин) вказані як дворяни, троє з яких ( Йосип Васильович, Марко Данилович та Семен Петрович) служили на той час корнетами, а Ісай Федорович все так же сотенним писарем. А в таких же списках прихожан за 1815 та 1825 роки дворянами записані лише ті, хто займав певні службові чини і на підставі табелю про ранги отримав звання особистого дворянина: все ті ж корнети, а також  сини Йосипа Іван та Прохор, які служили титулярними радниками. Останній помер досить рано, а Іван Йосипович дожив принаймні до 73 років, але так і не зміг подолати наступну сходину (восьмий ранг) службової драбини, яка давала можливість отримати звання потомственного дворянина. Його син Дмитро обрав військову кар’єру, дослужився до чину штабс-капітана, але це теж був лише 10-й ранг.

Отож до потомственних дворян ніхто з Кулінських так і не зміг дослужитися, тому і в спадок не  передавалася належність до цього стану. Лише відповідна освіта, та військова (починаючи з унтер-офіцерських звань), або статська (від чину колезького реєстратора) служба могла дати їхнім дітям чоловічої статі (як і будь-яким іншим різночинцям) можливість бути особисто зарахованим до дворянського стану.

Переважна ж більшість Кулінських, як і основна маса капустян, зберігали свою належність до козачого стану: мали свої більші, чи менші, але в цілому невеликі господарства, орали землю, сіяли хліб, платили податки, кому випадало – служили в армії. В часи масових переселень деякі родини разом з іншими земляками вирушали на схід у пошуках своєї долі.

За період 19-го століття збереглося небагато фактів їхнього життя окрім дат народження, шлюбів та смерті. Ті, що виявлені на сьогодні -  внесені до поколінного розпису. Інші чекають на пошук і дослідження.